Передмова

Світлій пам’яті
мого батька
Олекси Ставицького,
однією з наукових студій якого
був коментар до «Енеїди»
І. П. Котляревського,
присвячує цю працю автор

Українська мова без прикрас

Чи шукаючи слів непочатих,
Чи збиваючись на жаргон, —
Летимо на нічний Хрещатик,
Як метелики на вогонь…
(Оксана Забужко)

У сучасній україністиці гостро відчувається брак словників ненормативної, зокрема жарґонної, лексики. Кожна цивілізована нація має до свого користування словники такого типу, а відповідна лексика з необхідною соціостилістичною стратифікацією представлена у словниках національних мов. Відставання української жарґонології та лексикографії виявляється хоча б на тлі російських мовознавчих досліджень цього ґатунку, адже тільки від 1991 року в Росії видано понад 30 тлумачних словників соціяльно (кримінальний, молодіжний, військовий та ін.) та регіонально (лексикографічне опрацювання Владіміром Єлістратовим московського арґо; зібрання південного арґотичного ареалу тощо) різнотипних підсистем субстандартної лексики, а також живої розмовної мови. Усебічна лексикографічна фіксація та серйозне науково-теоретичне вивчення семантичної природи жарґонного лексикону дали змогу російським науковцям видати два фундаментальні словники: О. П. Ермакова, Е. А. Земская, Р. И. Розина. Слова, с которыми мы встречались: Толковый словарь русского общего жаргона. Ок. 450 слов. Под общим руководством Р. И. Розиной. — Москва: Азбуковник, 1999, 320 с.; В. М. Мокиенко, Т. Г. Никитина. Большой словарь русского жаргона. — СПб.: Норинт, 2000, 720 с.

В активі російської культури перебувають також численні перекладні (російсько-іншомовні й навпаки) словники ненормативної лексики, що їх видавали й далі видають у Німеччині, США, Великій Британії, Чехії та інших країнах. Слов’янська жарґонологія представлена фундаментальними словниками, як-от: К. Stępniak. Słownik tajemnych gwar przesępczych. — Londyn: Puls, 1993, 735 s.; Leon Kaczmarek, Tereza Skubalanka, Stanisław Grabias. Słownik gwary studenckiej. — Lublin, 1994; Patrik Ouředník. Šmírbuch jazyka českého. Slovník nekonvenční češtiny. — Praha, 1988 та ін.

В Україні натепер існує всього два майже аматорські лексикографічні видання, видані мізерним тиражем, недоступні широкому загалові: Перший словник українського молодіжного сленгу. Укладач Світлана Пиркало. За редакцією Юрія Мосенкіса. — Київ, 1999; Словник жаргону злочинців. Упорядкування, передмова О. І. Поповченка. — Київ: ТОВ «Оберіг», 1996.

Недостатня репрезентація України в світовому культурному просторі виявляється зокрема й у відсутності лексикографічних зібрань ненормативної лексики.

Занедбаність української жарґонології можна пояснити багатьма причинами. Крім об’єктивного існування української філології в умовах тоталітарного режиму, який унеможливив мовну інакшість усного та писемного самовияву (прикметно, що видатним українським жарґонологом став Олекса Горбач, який провадив наукові студії в німецькій еміґрації), треба взяти до уваги, що в українській культурі мова сприймається не прагматично, як засіб комунікації, а як національний скарб, — надзвичайно цінний складник національного надбання. Природно, що за такого сприйняття культивування літературних стандартів набуває особливої ваги. Вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою, якою вона є, — визначило живущість неонародницького міту про жарґон як матерію грубу, словесне хуліганство, чужий словесний бруд.

Безприкладна нормалізація, якої зазнала українська мова у 20 столітті (Шевельов), пустила досить глибоке соціопсихологічне коріння в душі українського люду, яке опосередковано можна спроєктувати на орієнтацію в мовному просторі саме в аспекті соціокультурного статусу мовної норми. В цьому аспекті можна говорити про виплекану десятиліттями орієнтацію на звичне (й відкидання незвичного) як усталений у радянському і пострадянському суспільстві спосіб соціяльної орієнтації індивіда, що породжує в нього примітивізацію поведінки, ухиляння від позитивної соціяльної взаємодії. Така асоціяльна, атомізована людина може відзначати лише відхилення від норми, переживати соціяльне як винятково чуже й вороже, а тому стає ідеальним об’єктом маніпулювання з боку влади. Звичка як механізм соціяльної регуляції якраз і є проєкцією розрахунку влади на нормативне поле щоденного існування індивіда — засвоєння норми, що задається ззовні й подається через загрозу порушення звичайного перебігу подій. Така звичка зумовлює спрощення мовної поведінки індивіда і породжує страх перед відхиленням від норми взагалі, в тому числі в аспекті мовної інакшости. Людина, яка засвоїла таку поведінку, загалом не здатна адекватно сприймати альтернативний мовний самовияв.

У контексті відчуження української людини від української мови, про що докладніше скажемо далі, цей страх набуває особливої сили.

Брак теоретичного й лексикографічного опрацювання жарґонної лексики згубно позначається не тільки на духовній, а й на загальній філологічній культурі українського соціюму. Метамовна свідомість сучасного українця (і професійного філолога, на жаль, теж) переважно не розрізняє специфіки жарґонної лексики серед інших лексичних шарів, як-от лайка, вульґаризм, еротична лексика тощо; не має уявлення про соціяльну диференціяцію української мови (кримінальний, молодіжний, професійний жарґон із його різновидами) та соціостилістичні параметри жарґонної лексики. Ось яскраве свідчення того: один зі столичних часописів дав назву «Лаймося українською!» рубриці, у якій він передруковував згаданий «Словник молодіжного сленґу» Світлани Пиркало.

Соціяльна стратифікація жарґонного вокабуляру переконливо засвідчує корпоративно-групову форму його породження та існування. Але для мовної екзистенції жарґону не менш важливим є також інший полюс — розширеного вживання, суголосний за своєю суттю сміховій культурі карнавалу.

Функціонально-стилістичний параметр жарґонної лексики насамперед пов’язаний із потужною сміховою першоосновою, що є складником культури як такої та національної сміхової культури зокрема. Під цим кутом зору ідея сміхового потенціялу жарґонного лексикону легко може бути екстрапольована на екзистенцію української мови. Метафора, що її вжила Стефанія Андрусів: українська мова — важкохвора людина, — опосередковує ідею тієї лінґвальної неповноцінности, яка пов’язана з браком метафізичної радости, гри та задоволення від мови у мовному існуванні українського етносу: «Історія української мови у XX (і не тільки) столітті — то безнастанна боротьба національної еліти за те, щоб не дати умерти мові — так борються у реанімації за життя важкохворого. <…> Не всі здатні на жертовне спілкування із важкохворими — тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і… чужої мови. <…> Страх за мову (курсив мій. — Л.С.), відповідальність за неї породили особливий жертовно-месіянський комплекс у "правильних" мовців і надмірну серйозність, особливу цнотливість нашої мови — цнотливість підстаркуватої панни, до якої „ніхто не залицявся, не жартував" <…> Говорити по-українськи замість радости мовлення, задоволення від мови часто зводиться до обов’язку перед мовою, психологічного дискомфорту і невдоволення собою і… мовою»1. Можна згадати ще думку Тараса Кознарського про мову творів Богдана Жолдака як «ілюзорне паломництво на периферію, в заборонену зону наших заповідних страхів — утратити індивідуальну ідентичність, розчинитися в масі, а головне — втратити мову та контроль над мовою з її солов’їністю»2 .

Можна з упевненістю стверджувати, що виживання та зміцнення комунікативної потужности української мови великою мірою залежить від присутности в свідомості мовців національного сміхового вербального простору.

Пострадянський час злеґалізував «заборонений плід» жарґону, і це свято вербальної свободи вповні виявилося у словесній творчості українських письменників та журналістів. Щойно жарґонна лексика потрапила до цієї сфери, вона вмить була залучена в систему естетичного словоперетворення. Тому такий рясний у цьому словнику ілюстративний корпус метафор, порівнянь та інших образних структур: вкотре дала про себе знати естетична домінанта української психокультури.

Жарґонний лексикон в усьому своєму соціосемантичному розмаїтті — це не просто «холодини» словникових значень, а своєрідна картина світу, потужна семіосфера певного часового зрізу культури, що відкриває у слові смислову перспективу як концентрат соціокультурного, духовного, психологічного клімату епохи. У лінґвокультурному просторі жарґонної лексики екзистує окрема людина, покоління, етнос. Ностальгійні спогади про минуле, молодість вербалізуються не в абстрактно-поняттєвому ряді, а в тій лексичній нестрогості, необов’язковості (симптоматичною видається назва словничка сленгізмів, опублікованого львівським часописом «Четвер»: «Синопсис станіславський необов’язковий»), яка органічна в комунікації товариських «збіговиськ», невимушених діялогів, реплік. Варто згадати хоча б деякі твори української художньої літератури останнього десятиліття, в яких особисті спогади виливаються в інтимну метамовну рефлексію (до речі, неабиякий помічник для лексикографічної практики!). Персонаж «Бурдика» Володимиpa Діброви, провалившись за підкладку власної одежини, «стовпчиком подає список імен та речей», які він там бачить, і серед іншого:

— Карл Юнґ та Фрідріх Ніцше (зразок політичного жарту),
— «кілька в салаці» (консерва, дешева закуска),
«більшовик» (пляшка міцного вина місткістю 0,8 літра. Вона ж «бомба», «фауст-патрон» або просто «фауст»…

Ось інший приклад:

Ми вирішили стати ориґінальним в тому, що ніякої забігайлівки не обирали на неформальну посаду штабу. Наша територія і штаб були скрізь, де ступала наша нога — у кого в імпортному черевику, привезеному з близької Польщі (галичани), в кого — у звичайних гадах вітчизняного виробництва («гадами», як ви здогадуєтеся, у нашому жарґоні іменувалися черевики).

(Олександр Яровий, «Квартали ностальгій»)

Що вже казати про лексичний ряд совок, бомж, лох, човник, кравчучка, що концентрує історичний час, епоху, нову психологію та ціннісну орієнтацію у світі!

Ілюстративний матеріял словника, сподіваємось, не лише допоможе розтлумачити значення чи відтінок слова, — він становить самодостатню цінність. Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальности з її соціяльними недугами й екзистенційними проблемами, соціокультурними типажами, знайомими ситуаціями, кумедністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у якому живе українська людина. Ця лексична нестрогість із присмаком розхристаности минулого десятиліття у його соціопсихологічному вимірі структурує кінематографічно-метонімічну місткість жарґонного слова, окреслює предметний і духовний світ як згусток епохи і частку внутрішнього «я» індивіда, модель міжособистісних стосунків тощо.

Варто наголосити на тому, що це динамічний калейдоскоп, і пропонований словник фіксує жарґонну мову «тут і зараз», а недалеке майбутнє висуне нові реалії, поняття і відповідно — новий жарґонний ряд.

Тексти-ілюстрації, та й сам вокабуляр, звісно, можуть викликати пуристичні нарікання. Так, тут чимало цитат, особливо з газетно-журнальних видань, «патогенних» за своєю суттю, бо вони походять зі світу злодіїв, наркоманів, повій, алкоголіків; так, у жарґоні є чимало антиестетичного, непристойного; але, як справедливо сказано у передмові до «Большого словаря русского жаргона», «з часом скаламучені води заспокоюються, каламуть осідає на дно або її відносить у безкрайній мовний океан, а живильна свобода залишається очисною течією в мовній системі».

Кілька слів про мовнокультурний аспект жарґонної лексики. Гіпертрофія жарґонного субкоду в сучасній комунікації — це не хвороба, а насамперед симптом значно глибшої культурної кризи, яку супроводжує звуження індивідуального словника мовної особистости, коли не актуалізованою лишається семантично еквівалентна розмовна, фамільярна, діялектна лексика, фразеологія (української та російської мов). Та й навіть цей гіпертрофований субкод належно не адаптований, бо на рівні метамовної свідомости немає чіткого уявлення про семантичну структуру того чи іншого жарґонізму, його правопис, походження тощо.

Певно, ревнителі чистоти мови протиставлять жарґонні стилі комунікації дискурсові красивого слова, солов’їної гармоніки літературного стандарту — проте саме їхній дискурс нерідко приховує банальну брехню, ненависть, лукавство, нахабно-витончене маніпулювання людською свідомістю та поведінкою. Така мовна інтенція — чи не найвищий вияв безкультур’я, духовного виродження, натомість жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смаків, є все-таки адекватом дійсности, іноді страхітливішої за найекстремальніший жарґонний ряд.

Наведені тексти-ілюстрації переважно смішні, вони показують реальні потенції національної мови у царині сміхового олюднення світу. Цей сміх за своєю природою демократичний, ворожий будь-якій ієрархічності, висококомунікабельний, бо ж скорочує дистанцію між комунікантами і є знаком інтимно-довірливих, фамільярних стосунків. Це й не дивно, адже семантико-емоційний спектр цього лексикону у дивовижний спосіб акумулює сміхову культуру як таку. У різнотипних дискурсах жарґонне слово перетворюється на своєрідний концентрат опозиційної до соціяльно схвалених норм поведінки, альтернативної, необов’язкової парадигми буття. Мовець, який артикулює цю парадигму, свідомо чи несвідомо перекидає догори ногами ієрархію офіційного світу і його мову. Цей акт вимагає неабияких лінґвокреативних здібностей, і та спільнота, яка проговорює свій досвід, не є геть нездарною у своєму мовному самовияві і, звісна річ, у творенні тієї ж самої національної мови, яка в літературній обробці письменника перетворюється на одну з підвалин культури соціюму. Юрій Андрухович тонко зауважив це в одному зі своїх есеїв:

…Мова — саме мова, а не письмо, саме усне мовлення — дуже багато для мене важить. Не менш важливим для мене є слухати інших: як хто говорить на цьому світі. <…>. У своїх багатогодинних вечірньо-нічних одісеях по стєкляшках і кнайпах я ладен вислухати всіх — зіжмаканих життям пиячків, потертих спортсменів і бізнесменів, митців і мисткинь, веселих бандитів, сентиментальних повій, скурвих синів, сучих дочок…3

У професійного філолога і пересічного мовця почасти складається уявлення про суто російський характер жарґонного слововживання, неконкурентоспроможність української мови у розмовних, стилістично знижених сферах комунікації, нездатність продукувати сучасні іронічні стилі спілкування. Дається тут взнаки поросійщення й тотальна або спорадична втеча до сміху — чужої мови. А тому кальок, суржику, російських вкраплень у сучасному українському жарґоновживанні аж занадто. Ці елементи мають право на лексикографічну репрезентацію. І не тільки ці, але й сама «українська російська мова» може претендувати на лексикографічне осмислення. Бо, як справедливо зауважив Орест Ткаченко, «ці риси, особливо у великих містах, зумовлені значною мірою їхнім зросійщенням. Але все одно це специфічно українські риси»4. Потужний український етно- та лінґвоментальний код аж світиться у російськомовних дискурсах, жарґонних і поготів, адже така комунікація проходить зазвичай у соціяльно малоконтрольованих ситуаціях. Варто вчитатись у зібрані тут репліки, діялоги, тексти, щоби пересвідчитись в українськості того жарґоновживання, яке, на перший погляд, може здатися прероґативою російських розмовних моделей. Крім того, суржикове слово у суто комунікативному аспекті не завжди свідчить про брак мовної культури чи незнання українського лексичного відповідника: нерідко, особливо в інтеліґентських дискурсах, чужомовність підсилює іронічне, сміхове начало, закладене у цій лексиці.

Щодо лексикографічної репрезентації російської мовної стихії в українському жарґонному вокабулярі, то треба вказати на прямі запозичення типу облом, комок, лажа, шалава, совдеп, бомж, чмо тощо; слова-кальки типу засікти, російські слова, передані українською графікою: убойний, стрьомний, безпрєдєл, сверчок. Для жарґонної міжкультурної комунікації це нормальне явище. Скажімо, у російський жарґон на правах запозичень потрапили з української мови халява, забивати баки; у російському жарґоновживанні й відповідно в лексикографічній продукції фігурують українізми гиршый, цикавый, ковтать, вабить, файний, файка тощо; український синтаксис легко прочитується в жарґонізмах до лампочки — «все равно», до хауза — «домой» та інших.

Наявність анормативів у словнику леґітимізується усним характером жарґонної комунікації. Цей фактор зумовлює також наявність фонетичних варіянтів того самого слова в одній статті. Засвідчені в реальному слововжитку та віддзеркалені у словнику фонетичні варіянти жарґонізму показують високу варіябельність цього лексичного шару у спонтанному розмовному мовленні, писемних дискурсах, орієнтованих на стилізацію усно-розмовної стихії. Російський жарґонолог Лєонід Скворцов слушно зазначив необхідність враховувати варіянтність «усних» за своєю природою слів: «Правопис жарґонних і просторічних слів, які традиційно не кодифікуються ортографічно, повинен спиратися на вивчення їхнього походження та умов реального вживання в сучасній мові. При цьому фактори історичного (етимологічного) характеру у низці випадків виявляються підпорядкованими факторам уживаности в мові, коли закріплена за словом вимова вимагає написання, що відрізняється від початкової форми слова»5. Тільки не треба плутати варіябельність зі звичайнісіньким незнанням того, як слід писати жарґонізм і яка його семантика, що часто бачимо на сторінках періодики й у художніх текстах.

Помиляється той, хто думає, нібито українська мова здатна тільки копіювати російське жарґонне багатство. Якщо говорити про генетичні першовитоки українськости жарґону, слід насамперед згадати про арґо, які побутували в Україні у 19 столітті: арґо українських лірників, ремісників, лаборів, жебраків, бурсацько-семінарське арґо та ін. Відсилка в етимологічних коментарях пропонованого словника «слово вживалось в укр. арґо 19 ст.» стосується насамперед арґо лірників і ремісників6. Для бурсацько-семінарського соціолекту7 застосовується інший маркер: бурс.-сем. А як можна не згадати, бодай принагідно, справжньої скарбниці бурсацьких арґотизмів — «Енеїди» Котляревського, яка відбила соціолект полтавської духовної семінарії 1780—1789 років, де тоді навчався письменник? Школярські арґотичні системи 17—18 століть, куди той соціолект органічно входить, іще чекають свого лексикографічного опрацювання й теоретичного осмислення.

Хай український жарґон і відповідний сленґовий вокабуляр сьогодні не такий потужний, як російський, але він існує, і лінґвістична оптика дає змогу добре його розгледіти. Підвищення комунікативної потужности української мови природно «реанімує» лексикон, здатний задовольнити потреби жарґонних стилів спілкування. Нині спостерігаємо формування українського сленґу за рахунок загальновживаної, в тому числі з національно-культурним компонентом, застарілої, питомої розмовної або рідковживаної лексики, діялектизмів тощо. Щоб пересвідчитись у цьому, варто поглянути на словникові статті драб, гевал, здиміти, коняка, патик, плящина, шабля та ін.

Сучасний український сленґ народжується в україномовних різнотипних мікросоціюмах і в цьому аспекті є, до речі, жарґоном двічі: 1) на тлі російської мовної стихії українська мова вирізняється інакшістю, а отже апріорі може бути смішною; 2) природна людська дотепність і почуття гумору не можуть не продукувати сленґу у невимушеній розмовній комунікації, байдуже, про який етнос ідеться. За умов функціонування українського сленґу в україномовному середовищі «навіть дотепні українські сленґізми <…> стають набутком обмеженого числа осіб, і потім, як бульбашки, гинуть»8. Якщо врахувати, що сленґ за своєю природою швидкозмінний, підвладний примхливій моді й індивідуальній мовній творчості, тобто, власне, і є такою бульбашкою, то без лексикографічної фіксації він приречений на небуття. Дещиця українського сленґу, розвіяного по українських мовних острівцях, мусить колись перетворитися з міріядів бульбашок на кристалики слів. Наявні елементи українського сленґу, без огляду на їх кількість, повинні фіксуватися, інтерпретуватися, аби потім найбільш вартісний лексичний матеріял міг увійти до культурного континууму українського мовного існування. Тільки в такому разі можна сподіватися, що відбудеться зворотний процес: соціюм побачить себе у дзеркалі своєї ж мови (часто вже літературно обробленої, естетизованої) і заговорить цією мовою впевненіше, голосніше. Власне, цей аспект функціонування субстандартного лексикону мав на увазі Юрій Шевельов, пишучи у праці «Так нас навчали правильних проізношеній», що «міський сленґ націлений у майбуття мови», а «брак цього шару в сучасній мові ставить під сумнів майбутнє цієї мови».

* * *

Хочу висловити вдячність людям, які знайомилися з рукописними матеріялами й надавали мені консультативну допомогу під час роботи над словником. Це доктори філологічних наук Іван Вихованець, Катерина Городенська, Ніна Клименко, Євгенія Карпіловська; російський жарґонолог, доктор філологічних наук Валерій Мокієнко, кандидати філологічних наук Віра Білоноженко, Людмила Даниленко, Катерина Ленець, працівник Інституту літератури НАН України Роксана Горбовець, а також спеціяліст із юдаїки, науковий співробітник Інституту сходознавства ім. А. Кримського АН України Ігор Семиволос.

На моє щастя, не лишилися байдужими до ідеї створення словника сучасні письменники. Дякую Богданові Жолдаку, який прочитав увесь рукопис і вніс до нього суттєві доповнення. Усне та електронне спілкування з Юрієм Андруховичем, Анатолієм Дністровим, Оксаною Забужко, Євгенією Кононенко, Лесем Подерв’янським, Євгеном Пашковським, Володимиром Цибульком, Сергієм Бортніковим допомогло уточнити структуру окремих словникових статей, значення слова, етимології тощо.

Автор вдячно прийме критичні зауваження, доповнення, уточнення, які можна надсилати на адресу: lesstav@hotmail. com або: Київ-1, вул. Грушевського, 4, Інститут української мови НАН України.

Леся Ставицька


1 Стефанія Андрусів. «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця». Сучасність, 1995, № 7–8, с. 150–151.
2 Тарас Кознарський. «Із суржикіади». У виданні: Богдан Жолдак. Бог буває. Drive Stories. — Київ: Факт, 1999, с. 93.
3 Юрій Андрухович. «Мала інтимна урбаністика». Критика, 2000, № 1–2, с. 10.
4 О. Б. Ткаченко. «Проблема типології мовно-літературного розвитку неповних націй (і насамперед української)». Мовні і концептуальні картини світу. — Київ, 2002, кн. 2, №» 6, с. 258.
5 Л. Скворцов. «Орфография просторечных и жаргонных слов». Нерешенные вопросы русского правописания. — Москва: Наука, 1974, с. 151.
6 За такими джерелами: В. Боржковский. «Лирники». Киевская старина, 1889, т. XXVI, № 9, с. 653–708; Лірники. Студия Кирила Студинського. — Львів, 1894; Й. Дзендзелівський. «Арго волинських лірників». Українське і слов’янське мовознавство. — Ужгород, 1996, с. 311–348; Й. Дзендзелівський. «Арго нововижвівських кожухарів на Волині». — Там само, с. 245–285; В. В. Иванов. «Нéвли». Статистический листок. — Харьков, 1883, № 10, с. 153–156 та ін.
7 Джерела: Й. Дзендзелівський. «Український бурсацько-семінарський жаргон середини XIX ст. на матеріалах повісті „Люборацькі А. Свидницького"». — Там само, с. 353–359; К. Широцький. «Словарець бурсацького говору». Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія, т. 6. — Харків, 1998, с. 181–206.
8 О. Б. Ткаченко, цитована праця, с. 261.

Unless otherwise stated, the content of this page is licensed under Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License